Немного из украинской литературы.
«Дефіляда в Москві» - постмодернистский «текст романного типа» писателя Василия Кожелянко.
Технически, книга представляет собой альтернативно-историческую фантастику. Точка расхождения с реальной историей – 30 июня 1941 года. Гитлер признаёт Акт восстановления Украинской Державы во Львове. Возрождённая страна присоединяется к антикоминтерновскому блоку. При помощи мощной и лояльной украинской армии и промышленности, Германия сметает СССР, и 7 ноября 1941 года Гитлер принимает парад победы в Москве…
Первое, что вспоминается при чтении – «Человек в высоком замке». Явный заимстоваваный момент – «перехлёст» реальностей, когда герой, мечтающий увидеть во сне Украину, какой она будет через полвека, попадает в «наш» Киев 1997 года. Однако, провокационная историческая фантастика о победе сил Оси – лишь первый слой книги.
Читаем дальше, и погружаемся в злую и грустную военно-политическую сатиру в духе Хеллера или Савелы. Идеи «национальной истории» автором высмеяны и пропитаны тоскливой безнадёжностью. Страны, едва переставшие быть колониями, на следующий же день сами начинают грезить о собственнй империи и колониях. Правда и ложь, добро и зло, идеология и мотивация – плавающие и пластичные категории. «Министерство правды» Украины работает столь же исправно, как и советское – в нашей реальности, и вот уже к изучению запрещён «вологодско-суздальский диалект, некоторыми маргинальными элементами именуемый самостоятельным «русским языком». Агитпроп выпуска «нашего» и «тамошнего» министерств правды причудливо пересекаются, переплетаются, полностью лишая читателя веры в существование объективной исторической истины. История – чисто субъективная категория. Она у каждого такая, в какую ему хочется верить. И уже не удивляет сборище шамбальских махатм-наркоманов, вершащих судьбы мира из квартиры в Швейцарии.
Третий слой романа – изощрённое обыгрывание украинских культурных артефактов в контексте новой истории. Вопрос «Кем бы мы были в параллельном мире?» сменяется более сложным: «А так ли мы бы видели этот мир?» (Апофеоз этой линии, пожалуй – гневная критика параллельной версии этого же романа из того мира). Ответ, судя по всему, негативный. Розовые очки, они и есть розовые очки. Да и что толку в культурных артефактах и историческом наследии, если в обоих мирах школьники спишут сочинение, так и не прочитав заданной книги?
Глупо жить для потомков. Им не нужна, наша жизнь, они придумают себе собственную её версию в которой мы, со всеми нашими историческими свершениями, будем просто мимолётными персонажами. И нет толку устраивать пышные триумфы – дождь зальёт их, утопит в серой пелене безвременья, которую не спасёшь никакими стягами и лентами. Закончится бессмысленный московский парад-«дефиляда» седьмого ноября, и войска отправятся маршем…нет, не на передовую, но в тёплые казармы. Пить.
Автор в интервью честно признавался, что роман – провокационный. Много кому он, пожалуй, противопоказан. Националистам, верующим в великое прошлое и прекрасное будущее. «Ленточконосцам», считающим темы WWII, фашизма и Великой Победы -священными, непреодолимо серьёзными, и недопустимыми к шуткам и обыгрыванию. Историкам, верующим в Историю, как науку.
Любителям постмодерна, смелой альтернативной истории, и неглупой сатиры в духе «Уловки 22» книга рекомендуется к прочтению.
Скрытый текст - Цитаты: Скрытый текст - Союзники: Почав блювати з верхньої полиці німець. Дмитро викликав провідника, і поки той прибирав есесівське блювотиння, прийшов до тями румунський майор. Він довго чепурився перед дзеркалом і, нарешті, гидливо кивнувши в бік німця, сказав:
— Це та свиня казала, що я ношу корсет і фарбую губи? У-у-у! Вбив би! Дикуни! І хто їх навчив цього словечка «юберменш»? Покидьки вони, і пити не вміють.
— Чого не вміють, того не вміють, — підтримав румуна мадярський капітан. — І взагалі, чому це вони в зверхники пнуться? І без них більшовиків би розбили.
— А що? — труснув чубом Дмитро. — Наклали свою малокровну лапу на нашу українську звитягу. Злодійчуки!
— Крадуть усе, що можуть! — кипів румун.
— Вчать, як жити, — бризкав слиною мадяр.
— Арійське первородство присвоїли, — лютував Дмитро.
— Я вам скажу, панове, так, — розійшовся румун і з шумом поставив на стіл пляшку цуйки. — Від цих німців одна морока. Ригають у купе, новий порядок в Европі встановлюють, гакенкройци скрізь порозвішували.
— Справді, що вони мають до древнього символу — свастики, сонячного знаку, емблеми істиних арійців, себто нас, українців, а вони, німаки, що до нього мають? Та ні хріна не мають, — твердив замість заїдати цуйку Дмитро.
— Покидьки! — сказав мадяр.
— Вилупки! — підтримав румун.
— Покручі! — додав Дмитро.
— Меншовартісні! — кинув мадяр.
— Нікчеми! — процідив румун.
— Бидло! — гаркнув Дмитро.
— Уявляєте, вони їдять свинячі ноги! — мовив гидливо мадяр.
— Мамалиґи в очі не бачили, — зневажливо кинув румун.
— Сало! — вибухнув Дмитро. — Сало на хліб мастять. Поглянувши один на одного, мадяр, румун і Дмитро цокнулись склянками і майже хором сказали по-російськи:
— Сволочі!
Скрытый текст - ”Дискурс геополитики”: ҐЛОБАЛЬНА ЕКСПАНСІЯ ЯК АРХЕТИП
Пасіонарний вибух, який потряс евразійські простори і привів у рух приховані важелі одвічного арійського архетипу, спричинив не лише виникнення нового Райху на північних кресах цього згаданого геополітичного масиву, а й визволив із-під столітніх чужорідних нашарувань викристалізуване диво з міцною державницькою основою, прихованою під попелом колонізаторських фальшивих декорацій, під назвою Українська Держава.
Потенціал арійської нації, націлений на опанування своїх природніх територій, не може бути нереалізованим на тому чи іншому відтинку історичного буття. Тут варто згадати відому теорію циклічности, яку низка провідних учених-геополітологів цілком резиґнують, але евентуально її можна використати для підтвердження нашої тези, яка покликана засадничо обґрунтувати неухильне просування української нації на схід. Українська нація завдяки, з одного боку, своїй історичній місії бути хранителькою і водночас засновницею всієї арійської раси. З іншого, завдяки своєму існуванню в ілюзорно бездержавному стані (бо латентно державницька структуралізація української нації розвивалась не дискретно, як виглядає на поверхні історичних фактів, а таки перманентно) зберегла ґлобалістичний потенціял експансії арійства на схід і південь у майже первозданній чистоті.
Україна як законний терен найдавнішої арійської нації — українців — має свої природні кордони і мусить опанувати їх. Але ці кордони є двох плянів: першого — ті, що життєво необхідні і обґрунтовані впродовж тисячоліть як розвитком нації, так і впливом на неї ландшафтів, автентично питомих лише для певного етносу. І кордони другого пляну — теоретично можливі й практично зреалізовані лише при певному збігові обставин, властиві менталітету тієї чи тієї нації.
Границі Першого Пляну — білоруські болота на півночі, узбережжя — все! Чорного моря на півдні — вже можна вважати опанованими. Проте на заході і на сході вони ще формуються, але експансія в той та той бік дає простір для набуття Україною в майбутньому назви Імперія Трьох Морів (Чорного, Каспійського і Балтійського).
Про Границі Другого Пляну говорити передчасно, можна лише сказати, що тут треба оперувати такими географічними топонімами, як Урал, Альпи, Ардени, та гідронімами — Волга, Атлантика, Ла Манш. Тож вперед, залізні лицарі, під сяйвом Золотого Тризуба на синьому тлі!
Скрытый текст - ”Матч Смерти”: — Якщо започаткувати практику присвоювати найвищі генеральські ранґи цивільним особам, то починати треба не з мене, а з найпопулярнішої на сьогодні людини в Україні — капітана футбольної команди «Динамо — Київ» Олега Блошенка.
Усі весело засміялися, бо справді, восени 1941 року київські футболісти після звитяжного матчу зі збірною німецьких люфтваффе стали найбільш відомими і популярними людьми в Україні.
5:2 — з таким рахунком наші футболісти розгромили 21 вересня на київському стадіоні «Динамо» німецьких пілотів. Цей матч мав велике політичне значення, бо німці хотіли вкотре довести свою декларовану зверхність, а українцям треба було вагомо заявити синьо-жовті барви на зеленім сукні стадіонів. Виграти в німців було неважко, бо за «Динамо» грали професійні футболісти, а за люфтваффе — літуни, які ганяли м'яча у вільний від бомбардувань російських міст час. Про це знали українські зверхники, але не знав Гітлер. Коли по радіо повідомили, що матч «Люфтваффе» — «Динамо» закінчився з рахунком 2:5, Гітлер заверещав, як фанат московського «Спартака» в аналогічній ситуації, і закричав: «Розстріляти всіх, розстріляти!».
— Кого? — спитав стурбований шеф люфтваффе Ґерман Ґерінґ. — Хохлів чи наших?
— Як наших? — закричав Гітлер. — Наші в чому винні? Наших — за що? Слов'ян, бидло, недолюдків цих неповноцінних, розстріляти! Всю футбольну команду!
Згодом Гітлер прийшов до тями і заспокоївся, особливо коли Ґерман йому пояснив, що навіть якби вони хотіли, то так просто українців уже не розстріляєш, — вони увійшли в силу, формують свою армію.
— Чи не на нашу голову? — пророче спитав Адольф Гітлер. Йому ніхто не відповів.
А Ґеббельс, елеґантно помахуючи рукою, встав з дубового, оббитого зеленою шкірою стільця і сказав:
— А ви знаєте, мій фюрере, що сталось би, якби ми розстріляли хоча б одного з цих футболістів — і навіть не за виграний матч, а за справжню якусь провину? Ми дали б Україні мучеників. Вони б негайно сотворили героїчний міф про те, як злі німці взяли звитяжних футболістів прямо з роздягальні, вивезли в якийсь Бабин Яр і без суду розстріляли всіх до одного. Потім українці встановили би цим героям монумент. Писали б романи про це, а їхній режисер Широченко зняв би патетичний кінофільм про подвиг футболістів під назвою на кшталт «Останній тайм», «Матч смерти», тощо. Ви цього хочете, мій фюрере?
Його фюрер цього не хотів.
Присутствуют:----------------------------------------Отсутствуют:
Украинская Держава -------------------------------- Шаровары Бандеры
Настоящая перцовка -------------------------------------- Русский язык
Самолёт «Ант» ------------------------------------------- Истина
Злобные марсиане ----------------------------------Эффективные лазеры
Автоматы Калачника ---------------------------------Политкорректность
НАТО (Негро-арабо-туранская орда) ---- Марш на передовую с парада
Семнадцать мгновений зимы --------- Экспромт от Адольфа Алоизовича
Сюжет: ******** 8/10
Мир: ********* 9/10
Персонажи: ***** 5/10
Стиль: ********** 10/10
Качество издания: ******* 7/10
Последний раз редактировалось Adsumus; 15.01.2011 в 18:25.
|